"Злу слід протистояти": Розмова з Йоганнесом Перссоном із Cult of Luna
Neformat спілкується з Йоганнесом Перссоном, співзасновником знаного шведського постметал-гурту Cult of Luna й людиною, яка завжди обирає говорити на противагу пасивному мовчанню.
Йоганнес Перссон, музикант, режисер і кастинг-директор, продовжує славу свого рідного містечка Умео й встиг доторкнутися до чималої кількості творчих проєктів. Небайдужий до життя з усіма його атональністю й хибами, музикант має думку з будь-якого приводу, готовий висловитися попри будь-які ризики й жартує сам із себе через це. Якщо відверто, саме це і його чітка позиція щодо війни в Україні зокрема спонукали Neformat поговорити з виконавцем. Наш CEO Олександр Масовець понад годину спілкувався з Йоганнесом, і не лише про війну, і зовсім не завжди про музику…
Оригінал розмови англійською можна послухати на нашому YouTube, а це — основне з неї українською.
— Ти музикант, режисер, кастинг-директор і батько. Почнімо з цього: як тобі удається поєднувати всі ці ролі?
— Це, я б сказав, моя найбільша проблема як людини: я не знаю, як відпочивати. Я не знаю, як НЕ робити щось, і ще є багато речей, які я хотів би встигати. Щодня я займаюся спортом, ходжу в тир і намагаюся залишатися активним. У мене є сімейне життя, це пріоритет номер один, а також творче життя. Хоча іноді мені здається, що люди переоцінюють мене. Мені пощастило працювати з дуже, дуже талановитими людьми, які роблять не менше за мене й не займають стільки публічного простору.
Іноді я хотів би просто осісти десь і нічого не робити. Це чесна відповідь. Але, мабуть, це не про мене. Було б добре мати хатинку десь на природі і поїхати туди без стресу через те, що ти щось пропускаєш або міг би створити. Я навіть скоротив години сну, бо не хочу пропускати життя, якщо ви розумієте, про що я.
— Щодо людей, з якими ти співпрацюєш, і одну особливу річ, яку тобі вдалося втілити: цього року ти взяв участь у створенні треку "Promin" українського гурту Vøvk. Яким був цей досвід і що для цього знадобилося?
— Багато людей просять мене зробити гостьовий вокал. Я виходець із хардкор-панк сцени, де робиш музику просто з любові до неї. Але що старший я стаю, то більшу частину мого життя поглинає бізнесовий бік музичної індустрії. Коли хтось просив мене зробити трек для альбому, це займало три дні, кілька годин щодня у студії. Однак мій голос працює дивно: іноді він чудовий, іноді — зовсім ні. Одного дня наш менеджер сказав мені: "Йоганес, ти так більше не можеш. Не можна витрачати стільки часу на записи деінде, або принаймні варто брати за це гроші". Через деякий час я подумав, що, можливо, варто навчитися казати "ні". Або, якщо я кажу "так", то хоча б переконатися, що мені заплатять за мій час. Я відчуваю себе мудаком навіть просто згадавши це, але я почав так робити.
Vøvk – Promin feat. Johannes Persson (Official Visualizer)
Потім ця ситуація з Vøvk. І я погодився, навіть не знаючи, про що пісня, бо вони з України, чесно кажучи. Це було найменше, що я міг зробити. І це було ще до того, як вони сказали, що пісня має бути українською, що було цікаво. Я попросив надіслати все, що у них є. Я не мав уявлення, що означають ці слова, і довірився їм. Пізніше вони надіслали мені поради з вимови, слово за словом, а також ізольовані треки вокалу з тим, як слід вимовляти слова у пісні. Я не співаю мелодійно, принаймні не так, як вони очікували. Уявіть собі, що ви співаєте пісню шведською! Але це ще один аспект мого віку. Якби я був молодший, можливо, мені було б соромно або незручно. Так, це було до біса незручно! Але я вирішив: "Просто зроби, а судитимуть інші". Це нічим не відрізняється від інших моїх проєктів. І врешті вони виявилися дуже задоволені. Українці надзвичайно приємні й чесні. Мені пишуть: "Це звучить так, ніби ти точно знаєш, що співаєш, і вимова ідеальна". А в мене не дуже добре з мовами: англійська і шведська — це все. Тож не чекайте, що я вивчу українську. Я ніколи цього не зроблю. Але і не сприймайте це особисто, бо, схоже, я ніколи не вивчу жодну іншу мову. Але ви знаєте, що в Україні є шведи і шведська мова? Це дуже незвичайно.
— Так, є село Старошведське у Херсонській області.
— Сьогодні я якраз розповів дітям про останню війну Швеції. Насправді, востаннє, коли Росія (великий сюрприз) вторглася до нас у 1809 році, це було тут, в Умео. Але я сказав дітям, що ми теж колись були злодіями Європи й вторгалися в інші країни. Одного разу, коли нас вигнали з того, що зараз є Україною, деякі солдати нібито залишилися там... У будь-якому випадку, в Україні залишається анклав шведів, які спілкуються шведською 17–18 століть. Цієї мови ми не розуміємо. Цей дивний діалект розвивався окремо і по факту це українці, які розмовляють шведською.
Шведи України. Хто вони? • Ukraïner
— Ще одна ваша точка дотику з Україною — гастролі з гуртом Stoned Jesus і, звичайно, регулярні дописи про Україну в соцмережах, за що ми дуже вдячні. Якраз із фронтменом SJ, Ігорем, ми якось обговорювали розповсюдження інформації про війну в Україні, оскільки вони також багато пишуть про неї. Тоді він сказав мені, що попри те, наскільки це важливо, він знає, що це негативно впливає на аудиторію. Люди просто втомлюються бачити такий контент. Чи ви можете сказати те саме про свою аудиторію?
— У цього питання багато аспектів. Він має рацію, на жаль, але це і зрозуміло водночас. Я до біса ненавиджу соцмережі. Світ був би кращим без них, 100%, але вони тут. Тож потрібно вміти балансувати.
Я — клоун, і намагаюся насолоджуватися життям, але можу бути серйозним водночас. Є люди, які живуть у війні, незалежно від того, яка це війна, незалежно від того, хто винен. Хоча я розумію, що можна постити забагато, і людей це втомлює, і з іншого боку — люди, над головами яких падають бомби, і в котрих є неілюзорний шанс загинути щодня. Не можна збалансувати цього. Усвідомивши це, ти хочеш постити якомога більше. Усі мають про це знати. Я хочу, щоб це помітили, коли я повідомляю про щось. Тому я роблю багато дописів. Є чимало жахливого, що я не публікую, бо це надто страшно. У цьому розрізі я все ж намагаюся бути вибірковим.
Щодо відповіді українців, от як те, що ти мені щойно подякував, — немає за що дякувати. Більше того, це зовсім не те, що мене мотивує. Хоч я й розумію, що людям важливо бачити, що їх не забули, і це так. Але, чесно, я роблю це не для вас. Моя мета — нагадати тим, хто не проживає російське вторгнення, що війна триває і взагалі-то навіть загострюється. Не впевнений, чи у мене ще є російські підписники, але я роблю це й для людей у Росії, щоб вони побачили, що насправді відбувається.
фото Chad Michael Ward
З європейської точки зору, безумовно, є і відтік підтримки. Багато фашистів і "підпільників" вилізають із щілин. Але головна причина, чому важливо, щоб усі знали про цю війну, це те, що її закінчення визначить керунок, яким піде світ. Це перехрестя. Тому важливо, щоб Україна виграла, бо це визначить і нашу мораль.
Я не пацифіст, зовсім ні. Я вважаю, що злу слід протистояти відповідними заходами, але бажано через діалог. Я прихильник діалогу. Але не можна капітулювати перед агресією. Це стосується й мого особистого життя. Я вступаю в конфлікти, коли бачу м*даків. Якщо хтось лізе без черги, я скажу їм стати в кінець, і якщо це не спрацює — я віднесу цю людину туди сам. Ось такий я покидьок. Я твердо вірю у справедливість і рівність. Як у відомій цитаті Джорджа Буша про іракське вторгнення в Кувейт, що лунало у "Великому Лебовські": "ця агресія не залишиться без відповіді, друже". Один із найкращих фільмів усіх часів.
— Так, лише з нашого боку важко не видаватися божевільним, який бігає і кричить: "Дивіться, це поганий хлопець, треба його зупинити, а сил нам не вистачає, тож допомогти маєте ВИ!". А потім деякі європейські гурти відновлюють тури Росією… Не всі українці святі, звісно. Але коли деякі гурти кажуть: "Чому б вам не перестати стріляти один в одного?", розумієш, що Захід часто неправильно розуміє теми, які розуміємо ми, і водночас ми продовжуємо покладатися на нього.
— Я скажу так: я намагаюся бути дипломатичним. Я говорив з багатьма українцями, і вони ненавидять кожного росіянина. Інтуїція підказує мені, що не всі росіяни винні. Але чого я ніколи не буду робити так це засуджувати вас. Я розумію, що ви ризикуєте "власною шкурою". Ви маєте право ненавидіти сусіда. Щодо російської громадськості та війни… Насправді, я навіть не впевнений, чи їм дозволено називати це "війною". Тому я розумію, якщо ви не хочете працювати з тими, хто підтримує Росію. Наприклад, гурт Sabaton, який виступив у Криму в 2015. Проте я особисто вважаю, що людям слід дозволяти робити помилки та виправляти їх. Втім, наді мною не нависає фізична небезпека. Над вами — так. Якщо ви на українській території, шанс загинути є щодня.
Чесно кажучи, я не дуже про це думав у 2014 році. Здається, ми самі грали в Росії у 2015 році. На це є причина: фінансова.
У 2014 році ми мали три запланованих шоу: Санкт-Петербург, Москва і Київ. У 2013, здається, почалися протести в Києві, тоді ще не насильницькі. Ми знаємо цю історію. Тим не менш, я замислювався, що буде з шоу там. Дехто в гурті казав: "Можливо, не варто". Але, як найдурніший у гурті, я сказав: "Давайте!". Ми мали грати у неділю, але вже в четвер сталася різанина. Це було буквально за кілька днів до шоу, якщо памʼять не підводить. Що ж, тоді ми подумали, що в людей в Україні є важливіші справи, аніж наш концерт. І це небезпечно. Але гроші за шоу в росії ми вже отримали. Ми мали повернутися, що й зробили у 2015.
Так чи інакше, я намагаюся сказати, що от, чесно, я не замислювався про російське вторгнення тоді. "Зелені чоловічки" і все таке. Навіть якщо тоді казали, що це місцеві сепаратисти, всі знали, що за цим стоїть російська армія. Багато гуртів не замислювалися, і ми були серед них. Однак, якщо хтось публічно заявляв щось на підтримку сепаратистів/агресорів — це було одне, активний вибір. Бути пасивним — це інше. У цьому немає злочину. Можливо, ти просто дурний або просто недостатньо освічений, як приклад.
Але Sabaton — єдиний гурт із такою активною позицією, що я пригадую. Крим — це окупована територія. Я не розумію, як їм це зійшло з рук. Це просто вражає.
— Ще один приклад — гурт Celeste. Вони анонсували тур у Москві та Нижньому Новгороді, здається, у травні.
— Так! Ба більше, цей тур не був публічно анонсований, але мені надійшло повідомлення про нього в приват.
Одна з найбільших проблем соцмереж і клімату дискусій у них у тому, що люди бачать реальність бінарно: правильно/неправильно. Ми хочемо чітких меж, але з дорослішанням до тебе приходить розуміння контексту і того, що він означає. Реальність — велика сірa зона, де межі правильного й неправильного не є чіткими. Ось як я дивлюся на це.
Можна почути аргумент на кшталт: "Якщо ви не можете сказати хороше про Росію, то як щодо російських фанатів? Вони ж не всі підтримують війну. Якщо вже так, то чи можете ви гастролювати в США після всього, що роблять вони? Чи можете ви гастролювати будь-де?" Я розумію цей аргумент, і він валідний. І я вірю у тури навіть проблемними країнами. Культурний обмін зближує людей і хоча б на якийсь міліметр наближає до усвідомлення, що ми всі велика сім’я. Було б добре дбати одне про одного. Навіть у тоталітарних країнах. Можливо, колись буде виправдано тури до Росії, але не зараз.
Які ж недалекі мають бути ці хлопці з Celeste. Якби вони з усвідомленням подальшого негативу на оголошення туру в Росії сказали: "До біса все, ми все одно це зробимо", я б міг їх поставитися до цього з повагою. Але все вказує на те, що вони цього негативу просто не очікували. Ніби вони жили в іншому всесвіті, відірваному від нашої реальності.
фото Chad Michael Ward
Причина, чому тури в Росію неприпустимі для мене зараз — мої пріоритети. Символічний аргумент: російські дрони й ракети летять у людей, коли інші люди йдуть на шоу. Якщо ти цього не розумієш, то ти або дурний, або ти просто зло, ну, або невіглас за власним вибором. Насправді, я не думаю, що злих людей багато. Все нехороше зазвичай відбувається через непорозуміння. Коли війна закінчиться, можливо, ми почнемо говорити про нормалізацію. Звісно, зараз ми не говоримо на урядовому рівні — сусід б'є іншого сусіда. І доки він не зупиниться, не повернеться додому й не заспокоїться, ми не можемо мати нормальні стосунки.
— Добре, у мене є таке запитання. Протягом цих років повномасштабного вторгнення Росії деякі наші гурти виступали Європою. Чи є якийсь український виконавець чи гурт, який привернув саме вашу увагу? І якщо так, то що б ти їм порадив? Рано чи пізно війна закінчиться, і наші гурти точно мають апетит до гастролей за кордоном, і вони достатньо зрілі для цього.
— Я би сказав, що неважливо, чи гурт зі Швеції, України чи звідкись іще. Проблеми в нас однакові. Я живу на півночі Швеції, далеко від Центральної Європи. Поки люди в Німеччині можуть зробити сім шоу у великих містах, то і шведські, і українські гурти мусять діставатися туди кілька днів.
Моя порада: грайте якомога більше, на всіх запропонованих шоу, погоджуйтесь на кожен тур, на будь-який замизганий бар, будь-що. Якщо відверто, у вас зараз є перевага, оскільки люди хочуть підтримувати українські бізнеси й гурти зокрема. Ті, хто, припустимо, не мав можливості поїхати у тур раніше, тепер можуть її отримати, і стати поміченим.
— Що ж, перейдемо до наступного розділу нашого інтерв'ю. Твоя робота кастинг-директором для Девіда Фінчера неймовірна. "Дівчина з татуюванням дракона", здається, найвідоміший в Україні фільм, над яким ти працював. Та коли я почав вивчати твою фільмографію, натрапив на фільм Feed, який ти зрежисерував. Це горор-драма і, з трейлеру, він не схожий на типовий голлівудський фільм. Він скоріше відображає локальний стиль кіновиробництва. Я розумію, що шведська аудиторія може очікувати, що ваші фільми саме такі, але чи важко конкурувати з Голлівудом та високобюджетними постановками загалом?
— Так, у Швеції дуже важко знімати кіно з багатьох причин. Особливо якщо тебе цікавлять жанрові фільми, як мене, і якщо ти не хочеш робити кримінальні драми. У Швеції ми знімаємо дуже багато кримінальних серіалів і фільмів, і вони дуже поганої якості. Принаймні, я так це бачу.
Також у Швеції існує традиція дуже серйозного кіно. "Фільми повинні змінювати суспільство." Гадаю, за це ми маємо "дякувати" Інґмару Берґману. Він зробив кілька хороших фільмів, але найголовніше й найсумніше те, що у Швеції він сприяв формуванню переконання, що в кіновиробництві ОБОВ’ЯЗКОВО має бути серйозність.
У Голлівуді все фінансують приватні кошти. Це великий бізнес. Швеція ж країна настільки маленька, що дуже важко знімати фільми без державної підтримки. Це означає, що треба подавати заявки туди, де люди вирішують: "Ну, цей ні. А от тому дамо кілька мільйонів крон." І бажано їм сподобатися. Але оскільки жанрове кіно має дуже низький статус, його вважають "несерйозним" і "для розваги".
Feed, наприклад, був на 100% профінансований приватними грошима. Ми не отримали нічого з державних фондів. Він коштував чимало, але на зйомках фільму Фінчера ми витрачали більше за один день, ніж весь бюджет Feed. Але, я думаю, одна з найбільших відмінностей між роботою там і тут у тому, що ти не робиш це заради грошей. У Швеції ти не розбагатієш на кіно. І, думаю, ми вмираюча індустрія. Якщо хочеш працювати в кіно у Швеції, треба бути готовим до дуже, дуже бідного й жахливого життя.
Я зараз працюю над іншим фільмом, який нині в препродакшені. Сподіваюся, наступного року ми зможемо його зняти. Він значно, значно, значно, значно, жорсткіший за Feed. Це історія про людей, які намагаються створити своєрідне утопічне суспільство в лісах Швеції. А потім вони розуміють, що хтось випередив їх на якихось 300 років. Це можна порівняти з темнішою версією Midsommar. Це дуже дистопічний, темний бік того фільму.
— Чи є інтерес до вас із боку стримінгових платформ? Я маю на увазі, наприклад, Amazon?
— О, так. Протягом кількох років у Швеції був золотий час, бо сюди прийшли всі стримінги: Amazon, HBO й інші. І я тоді казав, що в довгостроковій перспективі це не працюватиме, бо Швеція — країна з 10 мільйонами населення. Вони намагалися вбити конкуренцію й просто закидали нас грошима. Але ці гроші їм не повернуться, я розумів. Кілька років потому вони збанкрутували й почали злиття платформ. Тепер ми маємо Netflix і Max, які поглинають усі компанії, і шведська індустрія кіно фактично померла. Зараз вона починає відновлюватися. Але багато людей, включно зі мною, почали думати: "Можливо, це вже не те місце, де я хочу бути".
— Це звучить дуже подібно до того, що маємо ми. Культурне життя все ще триває, є спроби хоча б робити якісь серіали й фільми. Але якість не завжди топ. Іще один фільм, про який я хотів спитати, — Attentat (2024), нещодавня короткометражна стрічка, яку ти зняв про події у рідному місті.
— Цей фільм заснований на моїх інтерв’ю з чотирма людьми, які були частиною мілітантного руху за права тварин в Умео у 1994 році. Вони спалили чотири вантажівки місцевої м’ясної фабрики на знак протесту проти м’ясної індустрії. Я тоді не був частиною хардкор-сцени. Але шкільний автобус проїжджав повз ту парковку, де стояли ці обвуглені вантажівки. І я це бачив. Мені було 15, і це справді підігріло мій інтерес до всієї хардкор-панк сцени в Умео. Тому я хотів зробити короткометражку про те, що сталося у нас у 90-х — це був хороший початок. У мене є ідея продовження, довшого фільму, можливо повного метру, де я б розширив історію. І, можливо, це вже більше було би про мене, бо це цікаво з різних перспектив теж.
— З цього короткометражного фільму здається, що локальні ком’юніті дуже активні, і хардкор-панк сцена досить велика як для міста такого розміру. Як справи зараз, чи це розвинулося у щось більше, чи залишилося на тому ж рівні?
— О, ні-ні-ні, зовсім ні. Це навіть і близько не те, що було тоді. Я виріс у дуже особливий час в Умео… Я, власне, три години говорив про хардкор-сцену в інтерв’ю кілька днів тому. І ми навіть не наблизилися до глибини всіх її аспектів. Якщо коротко, у нас був молодіжний центр у самому центрі міста, де ти просто починав свій шлях. Якщо тобі 14, 15, 16, ти створюєш свій перший гурт — і отримуєш свій перший концерт перед 400–500 людьми щотижня. Уяви: 500 людей приходять на концерти й несамовито відриваються у слемі. Це було щось вагоме! Це і була молодіжна культура, настільки жива. Її робили скейтбордисти, хардкор-панки, метал-гурти, стільки гуртів, стільки музикантів, ґрафіті-артистів, хіп-хоп-виконавців… усіх. І хоча не всі були в одній субкультурі, усі тусили разом. Ти отримував доступ до стількох крутих рухів. Зараз це навіть і близько не так.
Але сцена все ж існує. На жаль, я замало ходжу на концерти в Умео, але вони є, і сцена жива. Першу хвилю в пізніх 80-х-ранніх 90-х і другу хвилю, яка тривала через 90-ті до приблизно 99-го, я вважаю дуже потужною культурною хвилею. Вона дала багато великих гуртів, від Meshuggah і Refused до Cult of Luna… Є й інші, відомі у Швеції, наприклад, Deportees. Це щось більш соул-попове, дуже не схоже на те, що роблю я, але це гурт із того ж кола людей. Ми досі спілкуємося. Там ми навчилися грати, розуміти піснетворення, а потім пішли різними шляхами. Думаю, Умео у 2010-х теж було дуже сильним. А нині трохи занепало. Хоча я бачу, як діти моїх друзів грають у гуртах, мій син почав грати на барабанах… Я покладаю сподівання на дітей.
— А що ти думаєш про майбутнє постметалу, построку й усіх цих метал-жанрів, які так само ніби занепадають останні років десять? Чи є серед них хтось, хто дає тобі надію?
— У мене є багато думок про різні речі, але про це — жодної. І найважливіше — мені байдуже. Мене хвилює тільки те, що роблю я. Не хочу звучати грубо, але жанр може померти, і мені все одно. Я все одно робитиму те, що роблю. Це єдиний пріоритет. Тож так. Як ти кажеш, воно майже померло, і я не помітив, я б і не знав.
Одна сумна річ у всьому цьому це те, що я не знаю, як відкривати нові гурти. Тому у мене немає справжнього інтересу чи знань про те, куди все рухатиметься далі. Я знаю, що робитиму я, але це зовсім інше питання.
— Це про свіжу кров. Під "вмиранням" я мав на увазі те, що коли якийсь жанр живий, з’являються нові гурти, і вони всюди, вони стають популярними. Але для багатьох представників метал-жанрів зараз справи йдуть не надто добре, як на мене.
— Що ж, у музиці так влаштовано. Мені подобатиметься те, що подобалося 30 років тому. Дітям це здаватиметься лайном. А мені здаватиметься лайном те, що подобається їм. Але я намагатимусь їх підтримувати попри це. Ось і все. У мене небагато думок щодо таких речей. Ми говорили про те, що справді має значення. А що стосується культурних або мистецьких аспектів — це просто мистецтво. Просто роби те, що хочеш!
Узагалі, я дуже вдячний за цю розмову. Усе, що можу сказати, якщо повернутися до серйозної теми, ми винні вам концерт з 2014 року. Я думав про це на особистому рівні, про подорож до вас і знайомство з Україною, відколи я познайомився з багатьма людьми звідти і бачив різні фото. Країна виглядає неймовірно. Я б дуже хотів її побачити. Можливо, я б уже поїхав туди, якби не люди, яким я не байдужий. Ось один із них, стоїть і засуджує мене: голодний, бо я не годував його через нашу розмову (йдеться про одного з дітей — ред.). Я з нетерпінням чекаю кінця цієї війни, щоб я нарешті зміг приїхати до вас!
